«Контрастний душ» приміських електричок
"Хрещатик"
Якось улітку по дорозі до Києва електричка, якою я дістаюся на роботу, раптово зупинилася між станціями «Фармацевтична» і «Дарниця». Знервовані пасажири, які їхали в переповненому вагоні, довго чекали повідомлення про те, коли ж рушить поїзд.
На жаль, машиністи не поспішали розкрити «таємницю». Нарешті комусь вдалося відкрити двері в тамбурі, і натовп посунув до виходу. Ризикуючи життям, сотні екстремалів перестрибували через колії, аби скоріше потрапити на зупинку громадського транспорту. Серед них були діти, яких мама чи тато, наражаючись на небезпеку, вели через рейки.
Як я потім з’ясував, електричка зупинилася через те, що на під’їзді до «Дарниці» йшли приготування до пуску швидкісного експресу «Київ—Москва». Справа, безумовно, важлива, й ніхто не заперечує, що прискорювати рух поїздів потрібно. Але якою ціною? І взагалі, доки пасажири приміських електричок (а їх за приблизними підрахунками тільки до столиці щодня приїздить на роботу від 180 до 200 тисяч осіб) потраплятимуть під «контрастний душ», який їм влаштовують залізничники? Скажімо, комунальна корпорація «Київавтодор» ремонтує міські магістралі, не зупиняючи на них рух. І так мусить бути, адже, заплативши за проїзд, пасажири мають бути впевнені, що до місця призначення доїдуть вчасно.
Нерідко трапляються й такі «сюрпризи», коли десь у Борисполі машиніст натискає на гальма, й електричка стоїть 30—40 хвилин, поки не пропустить якийсь товарняк, що гуркоче по головній колії. Таке враження, що на залізниці ще не навчилися складати графіки руху згаданих потягів. А тим часом оці сервісні нюанси дорого коштують тим, хто цінує свій час...
У мене була тривала розмова з деякими керівниками Київської дирекції залізничних перевезень. Вони нібито й погоджувалися з моїми претензіями, однак, напевно, честь мундира для них понад усе. Тому намагалися перевести стрілки на... пасажирів. Мовляв, комфорт в електричках у їхніх руках. Якщо, приміром, всі платитимуть, тоді настане краща пора. Мені особисто ці розмови вже набридли. Адже сьогодні є доволі сучасних технічних засобів, які здатні контролювати плату за транспортні послуги. Ті ж турнікети, через які без квитка пройти не можна. Свого часу, коли багатьом приміським вокзалам надавали європейського лоску, там встановили ці механізми. Рік чи два вони простояли без діла — і потім їх демонтували. Контроль на лінії продовжили дідівським методом: у вагон електрички заходять дебелі тітоньки чи дядечки й починають збирати данину: по гривні-дві. Квитанцію про сплату цього, так би мовити, штрафу видають зрідка. Отож куди йдуть не обліковані грошики, можна тільки здогадуватися.
Як на мене, ситуація, що тривалий час складалася на приміських маршрутах, задовольняє передусім самих залізничників. Не переймаючись проблемою безквиткового проїзду, вони щоразу знаходять аргументи для виправдання: нам не платять, то за які кошти купувати нові вагони і ремонтувати дороги? А є ще одна «козирна карта» в Укрзалізниці — тарифи. Виявляється, вони давно не відповідають фактичним витратам на перевезення. Але і про це вже також набридло чути. Якщо ціна квитка справді штучно занижена — переглядайте її, шановні добродії. Проте все потрібно обґрунтовувати, адже не можна платити за проїзд, як у Європі, а їхати в брудному вагоні та ще й на одній нозі. Який комфорт — така й оплата.
...Кілька днів тому електричка, в якій я повертався з роботи, плавно «причалила» до платформи в Борисполі. Один з юнаків промовив: «Знову пропускатимемо поїзд». Голос з гучномовця це підтвердив, додавши, що стоятимемо 15 хвилин. Я навіть зрадів такому сервісу, хоча за мить подумав: коли ж все-таки наша трудяга-електричка виїде на головну колію?
Володимир Янішевський, «Хрещатик»
http://www.kiyany.com.ua/news/2005/9/30/3975.htm
С уважением,
