Там зараз актовий зал ремонтують дуже активно, якийсь капітальний ремонт стіни задумали.Chub писал(а):Ну то шо там про ремонт чутно? Закінчили вже?
Музей метро
Модераторы: dimentiy, Администраторы
Ой, в актовом зале - очередная "стройка века". Наерное не хуже Палаца Украина будет - хоть оперных певцов пускай. Прикол - до ремонта в актовом зале поставили стеклопакеты (никто не сомневался). Когда начинали ремонт - их успешно разбомбил (поломали в смысле) Тперь будут ставить новые . Это наводит на мысли, а не умышлено ли их снесли.
В связи с реконструкцией актового зала начальник по всему метро проводит показательные выездные заседания на места. Довольно прикольно - то в Дарнице, то на Оболони.
В связи с реконструкцией актового зала начальник по всему метро проводит показательные выездные заседания на места. Довольно прикольно - то в Дарнице, то на Оболони.
Сто грамм - не "стоп-кран"!
- sashman
- Мэр (городской голова)
- Сообщения: 7031
- Зарегистрирован: 08 сен 2004, 21:05
- Откуда: оттуда.
- Контактная информация:
Еще бы, сынуля Шавловского возглавляет фирму по изготовлению "евроокон".Obolon писал(а): до ремонта в актовом зале поставили стеклопакеты [...]Когда начинали ремонт - их успешно разбомбил (поломали в смысле) Тперь будут ставить новые . Это наводит на мысли, а не умышлено ли их снесли.
Океания всегда воевала с Ост-Азией
- Bomberman
- Мэр (городской голова)
- Сообщения: 2483
- Зарегистрирован: 05 апр 2004, 15:54
- Откуда: Kyiv / Toronto
http://www.kievpress.info/read/638.html
Дванадцять разів навколо світу
Стільки кілометрів подолав підземною залізницею машиніст електропоїзда Микола Куриленко, який тепер очолює Музей історії метрополітену
Бувають долі, ніби зіткані з парадоксів. Цей чоловік народився в маленькому селі, а став хранителем історії столичного метрополітену. Об’їздив півсвіту, а в Києві за штурвалом машиніста подолав стільки кілометрів, що вистачило б на дванадцять навколосвітніх подорожей. За мужність на передовій Микола Куриленко має чимало фронтових нагород, але найбільше цінує орден Трудового Червоного Прапора. А ще він — здібний технар-раціоналізатор, пише і видає вірші...
Якби про все це розповіли школяреві з села Пищики на Київщині Миколі Куриленкові, він би, напевно, не повірив. Того літа випускників сільської семирічки на Сквирщині обіцяли повезти на екскурсію до української столиці. Але за кілька днів почалася війна. Довелося вчорашньому учневі замість розваг допомагати батькові у небезпечній справі: носити партизанам продукти. А в березні 1944-го Микола вже був на фронті й не ким-небудь, а кулеметником. Потім за кмітливість зробили його артилерійським розвідником. Визволяв Україну, брав Берлін, добивав фашистів у Празі.
Прослужив до 1950-го. Доля занесла його аж до Хабаровська. Міг залишитися в армії, стати кадровим військовим, але мусив демобілізуватися. Бо його батько не повернувся з війни, і треба було допомагати матері ставити на ноги молодших дітей: трьох братів і двох сестер.
Роботу знайшов у Києві: став водієм тролейбуса. Змінив її через десять років — після курсів у Москві почав водити найперші поїзди столичного метрополітену. Відтоді ось уже сорок три роки Микола Трохимович не розлучається з підземкою. Проїхав півмільйона кілометрів, причому без жодної аварії. За це нагороджений спеціальним знаком “За безбраковий пробіг на локомотиві п’ятсот тисяч кілометрів”. Не всі машиністи мають таку нагороду...
У 1984-му пішов на заслужений відпочинок. Але насправді це лише так називалося. Бо заслуги були, а відпочинку він не захотів. Пана Миколу обрали головою ради ветеранів мікрорайону Нова Дарниця, де чоловік організував літературно-художню студію, відредагував і видав кілька книжок своїх бойових побратимів, публікував власні вірші. А коли запропонували взяти участь у створенні музею історії рідного підприємства, залюбки погодився. Документи, нагороди, фотографії, інші раритети розмістили у двох залах наземного вестибюлю станції метро “Політехнічний інститут”. І ось Микола Куриленко — вже чотири роки завідувач цього закладу, а за сумісництвом автор експозицій. Та ще й екскурсовод. І досвідчені метрополітенівці, і відвідувачі, які в міській підземній залізниці бували лише як пасажири, від його екскурсій в захваті. Адже те, про що розповідає, знає ветеран не з книжок. Красномовні статистичні дані доповнює цікавинками, легендами, байками, анекдотами. Ось, приміром, усім відомий факт: нашому метро виповнилося сорок три роки. Але йому вже могло б бути й сто двадцять. Спочатку ідея спорудити підземку з’явилася у 1884-му (через двадцять років після того, як цей вид транспорту запровадили в Лондоні). Однак не судилося, бо міська управа відхилила проект. Відмовила влада також і російсько-американській торговій палаті у 1916-му. Згодом уже уряд гетьмана Павла Скоропадського планував з’єднати лініями метро Звіринець із Лук’янівкою, Бессарабку з Деміївкою... Та одразу не зібрали на те коштів, а потім завадила громадянська війна. У 1938-му стали будувати тунелі під Дніпром (про це свідчать документи), але почалася Велика Вітчизняна. Не всю техніку вдалося евакуювати: частину її затопили, як і тунелі. Загинули у ворожому оточенні й метробудівники: майже весь особовий склад одного із мостозагонів. Уже у 1945-му відновилися пошукові роботи, а з 1949-го розпочалося власне будівництво метрополітену. До пуску — шостого листопада 1960 року — залишалося ще десять років.
Є в музеї експонати, біля яких зупиняєшся надовго. Наприклад, фотографії, де увічнено радісні, захоплені, здивовані обличчя перших машиністів і перших пасажирів. А малеча особливо любить спостерігати за моделями поїздів, що бігають по рейках. Таких макетів тут два. Один з них “Електродепо “Дніпро” змайстрував машиніст столичного метрополітену Сергій Хоменко. Другий — інженер-електронік Павло Кукурудза. Ця конструкція складніша: автоматично регулюється освітлення, після того, як опівночі останні електропоїзди залишають станцію і знято високу напругу, у тунелі заходять робітники-ремонтники. До слова, всі деталі макета починають рухатися, як тільки натиснеш на одну лише кнопку.
Багато цікавинок можна почути в музеї про технічні досягнення київських метрополітенівців. Приміром, завдяки системі автоматичного регулювання швидкості водити поїзди став один машиніст, а не два, як було раніше. Саме ця система, навіть без втручання машиніста, зупинить потяг, якщо трапиться якась надзвичайна подія. Одного разу така непередбачувана ситуація сталася. На станції “Нивки” якийсь пасажир ніяк не міг чи не хотів зайти до вагона. Двері не зачинялися, а коли вони відкриті, поїзд не рушить (так запрограмовано). Врешті у машиніста увірвався терпець, і він вийшов, щоб особисто насварити порушника. У цей час той все-таки протиснувся до середини, і поїзд поїхав, залишивши машиніста на пероні. Ніким не керований, поїзд через кілька секунд перевищив швидкість, аж тут спрацювала автоматика. Потяг зупинився, і машиніст зміг потрапити на своє робоче місце.
Микола Куриленко може годинами розповідати про подібні пригоди. Пам’ятає він багато, адже і сам є хранителем історії київського метро. Найбільше ветеран радіє тому, що музею нададуть ще одну, третю, кімнату для нової експозиції.
Дванадцять разів навколо світу
Стільки кілометрів подолав підземною залізницею машиніст електропоїзда Микола Куриленко, який тепер очолює Музей історії метрополітену
Бувають долі, ніби зіткані з парадоксів. Цей чоловік народився в маленькому селі, а став хранителем історії столичного метрополітену. Об’їздив півсвіту, а в Києві за штурвалом машиніста подолав стільки кілометрів, що вистачило б на дванадцять навколосвітніх подорожей. За мужність на передовій Микола Куриленко має чимало фронтових нагород, але найбільше цінує орден Трудового Червоного Прапора. А ще він — здібний технар-раціоналізатор, пише і видає вірші...
Якби про все це розповіли школяреві з села Пищики на Київщині Миколі Куриленкові, він би, напевно, не повірив. Того літа випускників сільської семирічки на Сквирщині обіцяли повезти на екскурсію до української столиці. Але за кілька днів почалася війна. Довелося вчорашньому учневі замість розваг допомагати батькові у небезпечній справі: носити партизанам продукти. А в березні 1944-го Микола вже був на фронті й не ким-небудь, а кулеметником. Потім за кмітливість зробили його артилерійським розвідником. Визволяв Україну, брав Берлін, добивав фашистів у Празі.
Прослужив до 1950-го. Доля занесла його аж до Хабаровська. Міг залишитися в армії, стати кадровим військовим, але мусив демобілізуватися. Бо його батько не повернувся з війни, і треба було допомагати матері ставити на ноги молодших дітей: трьох братів і двох сестер.
Роботу знайшов у Києві: став водієм тролейбуса. Змінив її через десять років — після курсів у Москві почав водити найперші поїзди столичного метрополітену. Відтоді ось уже сорок три роки Микола Трохимович не розлучається з підземкою. Проїхав півмільйона кілометрів, причому без жодної аварії. За це нагороджений спеціальним знаком “За безбраковий пробіг на локомотиві п’ятсот тисяч кілометрів”. Не всі машиністи мають таку нагороду...
У 1984-му пішов на заслужений відпочинок. Але насправді це лише так називалося. Бо заслуги були, а відпочинку він не захотів. Пана Миколу обрали головою ради ветеранів мікрорайону Нова Дарниця, де чоловік організував літературно-художню студію, відредагував і видав кілька книжок своїх бойових побратимів, публікував власні вірші. А коли запропонували взяти участь у створенні музею історії рідного підприємства, залюбки погодився. Документи, нагороди, фотографії, інші раритети розмістили у двох залах наземного вестибюлю станції метро “Політехнічний інститут”. І ось Микола Куриленко — вже чотири роки завідувач цього закладу, а за сумісництвом автор експозицій. Та ще й екскурсовод. І досвідчені метрополітенівці, і відвідувачі, які в міській підземній залізниці бували лише як пасажири, від його екскурсій в захваті. Адже те, про що розповідає, знає ветеран не з книжок. Красномовні статистичні дані доповнює цікавинками, легендами, байками, анекдотами. Ось, приміром, усім відомий факт: нашому метро виповнилося сорок три роки. Але йому вже могло б бути й сто двадцять. Спочатку ідея спорудити підземку з’явилася у 1884-му (через двадцять років після того, як цей вид транспорту запровадили в Лондоні). Однак не судилося, бо міська управа відхилила проект. Відмовила влада також і російсько-американській торговій палаті у 1916-му. Згодом уже уряд гетьмана Павла Скоропадського планував з’єднати лініями метро Звіринець із Лук’янівкою, Бессарабку з Деміївкою... Та одразу не зібрали на те коштів, а потім завадила громадянська війна. У 1938-му стали будувати тунелі під Дніпром (про це свідчать документи), але почалася Велика Вітчизняна. Не всю техніку вдалося евакуювати: частину її затопили, як і тунелі. Загинули у ворожому оточенні й метробудівники: майже весь особовий склад одного із мостозагонів. Уже у 1945-му відновилися пошукові роботи, а з 1949-го розпочалося власне будівництво метрополітену. До пуску — шостого листопада 1960 року — залишалося ще десять років.
Є в музеї експонати, біля яких зупиняєшся надовго. Наприклад, фотографії, де увічнено радісні, захоплені, здивовані обличчя перших машиністів і перших пасажирів. А малеча особливо любить спостерігати за моделями поїздів, що бігають по рейках. Таких макетів тут два. Один з них “Електродепо “Дніпро” змайстрував машиніст столичного метрополітену Сергій Хоменко. Другий — інженер-електронік Павло Кукурудза. Ця конструкція складніша: автоматично регулюється освітлення, після того, як опівночі останні електропоїзди залишають станцію і знято високу напругу, у тунелі заходять робітники-ремонтники. До слова, всі деталі макета починають рухатися, як тільки натиснеш на одну лише кнопку.
Багато цікавинок можна почути в музеї про технічні досягнення київських метрополітенівців. Приміром, завдяки системі автоматичного регулювання швидкості водити поїзди став один машиніст, а не два, як було раніше. Саме ця система, навіть без втручання машиніста, зупинить потяг, якщо трапиться якась надзвичайна подія. Одного разу така непередбачувана ситуація сталася. На станції “Нивки” якийсь пасажир ніяк не міг чи не хотів зайти до вагона. Двері не зачинялися, а коли вони відкриті, поїзд не рушить (так запрограмовано). Врешті у машиніста увірвався терпець, і він вийшов, щоб особисто насварити порушника. У цей час той все-таки протиснувся до середини, і поїзд поїхав, залишивши машиніста на пероні. Ніким не керований, поїзд через кілька секунд перевищив швидкість, аж тут спрацювала автоматика. Потяг зупинився, і машиніст зміг потрапити на своє робоче місце.
Микола Куриленко може годинами розповідати про подібні пригоди. Пам’ятає він багато, адже і сам є хранителем історії київського метро. Найбільше ветеран радіє тому, що музею нададуть ще одну, третю, кімнату для нової експозиції.
Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно
- sashman
- Мэр (городской голова)
- Сообщения: 7031
- Зарегистрирован: 08 сен 2004, 21:05
- Откуда: оттуда.
- Контактная информация:
Гы!http://www.kievpress.info/read/638.html писал(а): громадянська війна. У 1938-му стали будувати тунелі під Дніпром (про це свідчать документи), але почалася Велика Вітчизняна. Не всю техніку вдалося евакуювати: частину її затопили, як і тунелі. Загинули у ворожому оточенні й метробудівники: майже весь особовий склад одного із мостозагонів.
Знаем мы, что за "метро" строили под Днепром! Обращаем внимание на подчеркнутую фразу: обычно гибнут в плену, на пытках в Гестапо или во время боя. А тут "у ворожему оточенні" Вывод: расстреляны силами НКВД, чтоб не выдали секретов.
Кстати, у меня появилась книжечка про Жуков остров 2004 года. Будет время - отсканю/OCRю/выложу.
Я эту историю в другом виде слышалпоїзд через кілька секунд перевищив швидкість, аж тут спрацювала автоматика. Потяг зупинився, і машиніст зміг потрапити на своє робоче місце.
Океания всегда воевала с Ост-Азией
Молодец sashman правильно слышал.
Готовый был потому что, и никак не мог напрощаться с корешами.Bomberman писал(а):На станції “Нивки” якийсь пасажир ніяк не міг чи не хотів зайти до вагона.
Тлько не протиснулся, а влетел от удара по морде тем самым машинистом, Иваном Шевченко.Двері не зачинялися, а коли вони відкриті, поїзд не рушить (так запрограмовано). Врешті у машиніста увірвався терпець, і він вийшов, щоб особисто насварити порушника. У цей час той все-таки протиснувся до середини,
Гониво. Поезд остановился аж за станцией "Святошин", одним вагоном во втором тупике. И машинист больше никогда в жизни не "потрапил" на свое рабочее место. Его тут же с треском уволили. Комизм ситуации в том, что Иван не "доехал" до отпуска только один перегон. Он должен был заканчивать работу на станции "Святошин", т.е. через две минуты грубо говоря, и уходил в отпуск. Во как...і поїзд поїхав, залишивши машиніста на пероні. Ніким не керований, поїзд через кілька секунд перевищив швидкість, аж тут спрацювала автоматика. Потяг зупинився, і машиніст зміг потрапити на своє робоче місце.
С уважением,
Sinoptik
Sinoptik
А все почему? Да потому что поезд ехал не бысто (не более 25 км/ч) АРС (главный тормоз метрополитена) такое дело не просекла естественно и только благодаря автостопу на Святошине состав остановился. Машиниста жаль конечно, хотя нельзя нарушать одни инструкции и при том, что состав вылетает из графтика. В общем палка с двумя концами.Sinoptik писал(а):Поезд остановился аж за станцией "Святошин", одним вагоном во втором тупике. И машинист больше никогда в жизни не "потрапил" на свое рабочее место. Его тут же с треском уволили. Комизм ситуации в том, что Иван не "доехал" до отпуска только один перегон. Он должен был заканчивать работу на станции "Святошин", т.е. через две минуты грубо говоря, и уходил в отпуск. Во как...
Злой админ
Chris De Burgh - Moonlight & Vodka
Chris De Burgh - Moonlight & Vodka
- alexshegera
- Путеец
- Сообщения: 126
- Зарегистрирован: 04 апр 2003, 13:34
- Откуда: Киев
- alexshegera
- Путеец
- Сообщения: 126
- Зарегистрирован: 04 апр 2003, 13:34
- Откуда: Киев