[ Олександр Івахнюк, 27.04.2009 07.55.00 ]
Передмова
Схоже, всі мої закляті друзі і заздрісники висловились, отож можна відповісти усім і продовжити. Ще раз повторюсь не сприймайте ці записи як щось викривальне чи якась комусь помста. Це не так, це просто спогади про цікаво прожитий рік.
Я ні в якому разі не ставлюся до своєї роботи протягом минулого року як до чогось, чого не можна чи не треба було робити. Погоджуюсь, інколи ця робота була на грані, але хіба не на тій же грані перебувала і продовжує перебувати редакційна політика деяких провідних медіа, журналісти яких позиціонують себе як агресивні противники міської влади, а по їх сюжетах цього ніхто і не скаже? Я знаю лише одного журналіста, який пішов з телеканалу, бо його не влаштовувала ситуація, коли його сюжет про міську владу ставили з ніг на голову. Всі решта нормально працюють, ставлять міським чиновникам різкі запитання, але в ефірі все красиво (я теж так робив, тому нікого не засуджую). Таке у нас життя – або принципи, або робота.
Не поплазував перед кимось на колінах, сказав гірку правду в очі, тоді коли інші її говорять поза очі – і ти вже не потрібен, і попередні твої результати вже нікого не цікавлять.
А у разі як ти не потрібен – активізуються дрібні людці, які все життя стримують злобу стосовно успішніших за себе і здатні видати на гора тільки анонімний пост в інтернеті. Я радий, що хоча б таким чином я можу таким людям допомогти (обгавкали мене – може полегшає). Я глибоко співчуваю таким людям. Вони таємно ненавидять усіх навколо оскільки їх навіть не розглядають як керівників чи працівників що здатні дати результат, вони рахують чужі гроші і страждають у разі, як хтось більше від них заробляє. Бог їм суддя.
Я ніколи не боявся сваритися з начальством у разі як воно не мало рації. Ну що зробиш, я такий. Я ніколи не церемонився з лицемірами і нездарами. До мене ніхто не наважувався у мерії сваритися з певними людьми, відстоюючи свою правоту. Я наважився. І відстояв. Тоді, коли я це робив автори більшості гидких постів на цьому блозі мене підтримували. Можливо, думали, що я в цій боротьбі загину зразу і миттєво, а вийшло навпаки. Той, з ким я наважився дискутувати прислухався до моїх зауважень і в час, коли дискусії були б зайвими ми з ним працювали стабільно і злагоджено.
Попри все, ще раз прошу пробачення у всіх ображених. Не тримайте зла. Спробуйте подумати про щось приємне - весна ж бо прийшла.
Ще одне...Зараз я на лікарняному – дається взнаки напружена обстановка на роботі. У мене немає доступу до розсилки, немає службового телефона, начальник розписує доручення, які мали б іти мені на моїх підлеглих. Весь дружний колективчик з задоволенням включився у гру «проігноруй Івахнюка». Я поки тримаюсь, але інколи здоров’я підводить. Так, минулого тижня мало не втратив свідомість у метро, а лікар, вислухавши мою історію подивившись кардіограму і оглянувши мене моментально виписав лікарняний. Нині я проводжу своєрідний експеримент над собою – витримаю чи не витримаю? Міг би вже давно звільнитися, але тоді я сам собі буду схожим на всіх тих дів чушок, які зі сльозами вилітали з цього управління протягом останніх трьох років. Для мене це не варіант. Тому поки що написав доповідну керівництву, готую звернення до Головдержслужби і... терплю. А ще згадую як було цікаво...
Спецоперація «Червоний хутір»
Як ми відкривали «Червоний хутір» – це епохальна історія, у якій було багато трагічного і комічного. По-перше, нам довго і нудно доводилось огризатися на повідомлення журналістів стосовно того, що «Червоний хутір» це «метро для білок». Зрештою, як з’ясувалося автори цих статей, за які я вислухав стільки усіляких «докорів» від керівництва мабуть уже і самі зрозуміли, що помилялися. Прийдіть вранці на «Червоний хутір» і подивіться яка там «движуха». Ця станція, можливо навіть більше ніж схожі на неї «Вирлиця», «Славутич» знайшла свого пасажира. Ще раз повторюсь – раджу всім, хто писав про «метро для білок» з’їздити туди зараз і написати ПРАВДУ. [ А тим, хто вже побачив правду Івахнюка, нехай вранці/ввечері відправиться на Московську площу або на Петрівку, або спробує зайти в годину пік на «Вокзальну» і поміркує, чи не доцільніще було витратити ті триста тридцять мільйонів справді на більш потрібні для киян об’єкти — AMY. ] Тоді ж, перед виборами, отримавши редакційне завдання «замочити» Л.М. за допомогою статті про «метро для білок» «журналісти» активно розповідали про те, як все це не потрібно, знаходили якихось експертів(де вони зараз ті експерти і ті газети?) і займалися іншими схожими дурницями.
Не здивую нікого, якщо скажу, що до відкриття готувались у авральному режимі. Коли людина з прес-служби їздила туди, за кілька днів до відкриття, щоб узгодити всі деталі і написати сценарій, там ще не було на що дивитись. Враження було таке, що ніякого відкриття 23 травня не буде – дороги навіть не було ще, а на станції сотні робітників докладали плитку ставили двері і т.д. Особлива увага була приділена центральному входу, до якого мав прибути мер, однак, як згодом з’ясувалося, центральний вхід нам не знадобився.
За сценарієм, все починалося біля дарницького залізничного вокзалу. Мер прибував на автобусну зупинку, де його чекали журналісти і керівники транспортної галузі, тут він оглядав схеми і графіки які демонструють семимильні крооки розвитку громадського транспорту. Далі ми всі сідаємо у автобус нового, щойно відкритого маршруту який і везе нас до «Червоного хутора». Таким чином спростовувалася версія ЗМІ про те, що це метро «для білок», адже новий маршрут возитиме людей на нову станцію метро і це буде дуже зручно мешканцям кількох мікрорайонів – такий меседж ми давали пресі.
Для того, щоб все відбулось, як задумано, на нараді напередодні я попросив людину, яка відповідала за групу підтримки, вчасно зайняти позиції на місці проведення акції – виставити намети і прихильників раніше, ніж це зроблять представники конкурентів. Там стояло багато агітаційних наметів, але вранці, завдяки тому, що прихильники Л.М. прокинулись раніше, вони зайняли весь периметр і таким чином убезпечили нас від провокацій. Два намети конкурентів таки десь вмостилися у небезпечній близькості, однак у даному випадку чисельна перевага свою роль зіграла.
Прибув мер – він мені здавався надзвичайно втомленим. На щастя тут все обійшлося, плакати подивилися у автобус завантажились. У передньому відсіку мер БДЯ, керівництво Київпастрансу... Їдемо. Їхати 20 хвилин без зупинок. Раптом по телефону БДЯ повідомляють, що біля центрального входу станції «Червоний хутір» несподівано з’явилася велика група прихильників блоку К. на чолі з самим КВВ. Я дзвоню своїм, які там теж є, вони уточнюють, що прихильники К. перерізали кабелі мікрофонів виставлених для виступу мера.
БДЯ доповідає меру:
– Скажи, когда ты узнал, что там К? – питає мер з інтонацією, яка не віщує нічого хорошого.
– Да только что, Леонид Михайлович, – каже БДЯ і тут же приймає рішення.
– Зайдем с другой стороны, предупреди журналистов, – каже мені БДЯ і займає пост біля водія тролейбуса автобуса, щоб дати команду, де зупинитися.
Я пояснюю журналістам, що ми зараз виходимо, і йдемо за мером, мовляв він вирішив перевірити, як все зроблено не з того боку, де його чекають. На щастя всі провідні канали газети інформагенції з нами у автобусі, десь 15 камер і загалом 40 журналістів. Поки кличковці мітингують і галалакають щось у мегафони біля центрального входу, ми миттєво вивантажуємося з іншого боку і зникаємо у підземному переході біля станції. Далі все розвивалось стрімко: один з керівників метрополітену майстерно спер червону стрічку, яку вже був готовий перерізати пан К. Стрічку розтягнули просто на пероні і мер у присутності журналістів її перерізав та сказав своє запрограмоване у сценарії слово. Біля перону стоїть готовий вирушати потяг у який ми всі маємо сісти, однак, я помічаю, що оператори не поспішають у потяг заходити – їм же треба хоч щось на станції зняти. Не пам’ятаю вже що я там обіцяв журналістам у вагоні потягу – чи коментар Мірошникова чи ще щось...
«Все журналисты должны уехать с нами, если хоть кто-то снимет К- я тебя уволю», – шипить мені БДЯ.
Що я там говорив, як переконував, але всі були у вагоні. Так двері чомусь не зачинялися - команди немає кажуть, нарешті хтось там спереду зрозумів, що пора двері зачинилися і ми з БДЯ полегшено зітхнули. Доїхали на Бориспільську, там Мірошников давав коментарі, поки туди-сюди, Клички вже зі станції розійшлися. Результат увечері був за нас – мера показали всі, К – тільки ті, кому вони заплатили. Красива крапка у передвиборчому марафоні була поставлена.
У неділю я вже збирав народ на голосування мера на Печерську. Потім – переможний результат і брифінг з 30 камерами, потім... Всім дякую, війна закінчена, всі вільні.. Влітку у мене почалися проблеми. Після такої напруженої роботи, після того, що доводилося пережити і перетерпіти, чому навчитися і з чим зіткнутися мені було сказано – шукай собі нову роботу, ти на цьому місці довго не затримаєшся. Про можливі причини такого рішення – у наступному пості...
Про автора:
Начальник (поки що) відділу прес-служби управління інформаційного забезпечення Київської міської державної адміністрації.
Схоже, всі мої закляті друзі і заздрісники висловились, отож можна відповісти усім і продовжити. Ще раз повторюсь не сприймайте ці записи як щось викривальне чи якась комусь помста. Це не так, це просто спогади про цікаво прожитий рік.
Я ні в якому разі не ставлюся до своєї роботи протягом минулого року як до чогось, чого не можна чи не треба було робити. Погоджуюсь, інколи ця робота була на грані, але хіба не на тій же грані перебувала і продовжує перебувати редакційна політика деяких провідних медіа, журналісти яких позиціонують себе як агресивні противники міської влади, а по їх сюжетах цього ніхто і не скаже? Я знаю лише одного журналіста, який пішов з телеканалу, бо його не влаштовувала ситуація, коли його сюжет про міську владу ставили з ніг на голову. Всі решта нормально працюють, ставлять міським чиновникам різкі запитання, але в ефірі все красиво (я теж так робив, тому нікого не засуджую). Таке у нас життя – або принципи, або робота.
Не поплазував перед кимось на колінах, сказав гірку правду в очі, тоді коли інші її говорять поза очі – і ти вже не потрібен, і попередні твої результати вже нікого не цікавлять.
А у разі як ти не потрібен – активізуються дрібні людці, які все життя стримують злобу стосовно успішніших за себе і здатні видати на гора тільки анонімний пост в інтернеті. Я радий, що хоча б таким чином я можу таким людям допомогти (обгавкали мене – може полегшає). Я глибоко співчуваю таким людям. Вони таємно ненавидять усіх навколо оскільки їх навіть не розглядають як керівників чи працівників що здатні дати результат, вони рахують чужі гроші і страждають у разі, як хтось більше від них заробляє. Бог їм суддя.
Я ніколи не боявся сваритися з начальством у разі як воно не мало рації. Ну що зробиш, я такий. Я ніколи не церемонився з лицемірами і нездарами. До мене ніхто не наважувався у мерії сваритися з певними людьми, відстоюючи свою правоту. Я наважився. І відстояв. Тоді, коли я це робив автори більшості гидких постів на цьому блозі мене підтримували. Можливо, думали, що я в цій боротьбі загину зразу і миттєво, а вийшло навпаки. Той, з ким я наважився дискутувати прислухався до моїх зауважень і в час, коли дискусії були б зайвими ми з ним працювали стабільно і злагоджено.
Попри все, ще раз прошу пробачення у всіх ображених. Не тримайте зла. Спробуйте подумати про щось приємне - весна ж бо прийшла.
Ще одне...Зараз я на лікарняному – дається взнаки напружена обстановка на роботі. У мене немає доступу до розсилки, немає службового телефона, начальник розписує доручення, які мали б іти мені на моїх підлеглих. Весь дружний колективчик з задоволенням включився у гру «проігноруй Івахнюка». Я поки тримаюсь, але інколи здоров’я підводить. Так, минулого тижня мало не втратив свідомість у метро, а лікар, вислухавши мою історію подивившись кардіограму і оглянувши мене моментально виписав лікарняний. Нині я проводжу своєрідний експеримент над собою – витримаю чи не витримаю? Міг би вже давно звільнитися, але тоді я сам собі буду схожим на всіх тих дів чушок, які зі сльозами вилітали з цього управління протягом останніх трьох років. Для мене це не варіант. Тому поки що написав доповідну керівництву, готую звернення до Головдержслужби і... терплю. А ще згадую як було цікаво...
Спецоперація «Червоний хутір»
Як ми відкривали «Червоний хутір» – це епохальна історія, у якій було багато трагічного і комічного. По-перше, нам довго і нудно доводилось огризатися на повідомлення журналістів стосовно того, що «Червоний хутір» це «метро для білок». Зрештою, як з’ясувалося автори цих статей, за які я вислухав стільки усіляких «докорів» від керівництва мабуть уже і самі зрозуміли, що помилялися. Прийдіть вранці на «Червоний хутір» і подивіться яка там «движуха». Ця станція, можливо навіть більше ніж схожі на неї «Вирлиця», «Славутич» знайшла свого пасажира. Ще раз повторюсь – раджу всім, хто писав про «метро для білок» з’їздити туди зараз і написати ПРАВДУ. [ А тим, хто вже побачив правду Івахнюка, нехай вранці/ввечері відправиться на Московську площу або на Петрівку, або спробує зайти в годину пік на «Вокзальну» і поміркує, чи не доцільніще було витратити ті триста тридцять мільйонів справді на більш потрібні для киян об’єкти — AMY. ] Тоді ж, перед виборами, отримавши редакційне завдання «замочити» Л.М. за допомогою статті про «метро для білок» «журналісти» активно розповідали про те, як все це не потрібно, знаходили якихось експертів(де вони зараз ті експерти і ті газети?) і займалися іншими схожими дурницями.
Не здивую нікого, якщо скажу, що до відкриття готувались у авральному режимі. Коли людина з прес-служби їздила туди, за кілька днів до відкриття, щоб узгодити всі деталі і написати сценарій, там ще не було на що дивитись. Враження було таке, що ніякого відкриття 23 травня не буде – дороги навіть не було ще, а на станції сотні робітників докладали плитку ставили двері і т.д. Особлива увага була приділена центральному входу, до якого мав прибути мер, однак, як згодом з’ясувалося, центральний вхід нам не знадобився.
За сценарієм, все починалося біля дарницького залізничного вокзалу. Мер прибував на автобусну зупинку, де його чекали журналісти і керівники транспортної галузі, тут він оглядав схеми і графіки які демонструють семимильні крооки розвитку громадського транспорту. Далі ми всі сідаємо у автобус нового, щойно відкритого маршруту який і везе нас до «Червоного хутора». Таким чином спростовувалася версія ЗМІ про те, що це метро «для білок», адже новий маршрут возитиме людей на нову станцію метро і це буде дуже зручно мешканцям кількох мікрорайонів – такий меседж ми давали пресі.
Для того, щоб все відбулось, як задумано, на нараді напередодні я попросив людину, яка відповідала за групу підтримки, вчасно зайняти позиції на місці проведення акції – виставити намети і прихильників раніше, ніж це зроблять представники конкурентів. Там стояло багато агітаційних наметів, але вранці, завдяки тому, що прихильники Л.М. прокинулись раніше, вони зайняли весь периметр і таким чином убезпечили нас від провокацій. Два намети конкурентів таки десь вмостилися у небезпечній близькості, однак у даному випадку чисельна перевага свою роль зіграла.
Прибув мер – він мені здавався надзвичайно втомленим. На щастя тут все обійшлося, плакати подивилися у автобус завантажились. У передньому відсіку мер БДЯ, керівництво Київпастрансу... Їдемо. Їхати 20 хвилин без зупинок. Раптом по телефону БДЯ повідомляють, що біля центрального входу станції «Червоний хутір» несподівано з’явилася велика група прихильників блоку К. на чолі з самим КВВ. Я дзвоню своїм, які там теж є, вони уточнюють, що прихильники К. перерізали кабелі мікрофонів виставлених для виступу мера.
БДЯ доповідає меру:
– Скажи, когда ты узнал, что там К? – питає мер з інтонацією, яка не віщує нічого хорошого.
– Да только что, Леонид Михайлович, – каже БДЯ і тут же приймає рішення.
– Зайдем с другой стороны, предупреди журналистов, – каже мені БДЯ і займає пост біля водія тролейбуса автобуса, щоб дати команду, де зупинитися.
Я пояснюю журналістам, що ми зараз виходимо, і йдемо за мером, мовляв він вирішив перевірити, як все зроблено не з того боку, де його чекають. На щастя всі провідні канали газети інформагенції з нами у автобусі, десь 15 камер і загалом 40 журналістів. Поки кличковці мітингують і галалакають щось у мегафони біля центрального входу, ми миттєво вивантажуємося з іншого боку і зникаємо у підземному переході біля станції. Далі все розвивалось стрімко: один з керівників метрополітену майстерно спер червону стрічку, яку вже був готовий перерізати пан К. Стрічку розтягнули просто на пероні і мер у присутності журналістів її перерізав та сказав своє запрограмоване у сценарії слово. Біля перону стоїть готовий вирушати потяг у який ми всі маємо сісти, однак, я помічаю, що оператори не поспішають у потяг заходити – їм же треба хоч щось на станції зняти. Не пам’ятаю вже що я там обіцяв журналістам у вагоні потягу – чи коментар Мірошникова чи ще щось...
«Все журналисты должны уехать с нами, если хоть кто-то снимет К- я тебя уволю», – шипить мені БДЯ.
Що я там говорив, як переконував, але всі були у вагоні. Так двері чомусь не зачинялися - команди немає кажуть, нарешті хтось там спереду зрозумів, що пора двері зачинилися і ми з БДЯ полегшено зітхнули. Доїхали на Бориспільську, там Мірошников давав коментарі, поки туди-сюди, Клички вже зі станції розійшлися. Результат увечері був за нас – мера показали всі, К – тільки ті, кому вони заплатили. Красива крапка у передвиборчому марафоні була поставлена.
У неділю я вже збирав народ на голосування мера на Печерську. Потім – переможний результат і брифінг з 30 камерами, потім... Всім дякую, війна закінчена, всі вільні.. Влітку у мене почалися проблеми. Після такої напруженої роботи, після того, що доводилося пережити і перетерпіти, чому навчитися і з чим зіткнутися мені було сказано – шукай собі нову роботу, ти на цьому місці довго не затримаєшся. Про можливі причини такого рішення – у наступному пості...
Про автора:
Начальник (поки що) відділу прес-служби управління інформаційного забезпечення Київської міської державної адміністрації.
