Транспортна убогість за 3 гривні: коли введуть нові тарифи
[
Іван Єлістратов | ПіК 15-01-2014 ]
Брехня про «громадські слухання» спрацювала?
Можливо, кияни справді такі невезучі чи взагалі нашій столиці «щось пороблено»… Не будемо заглиблюватися в історичні причини заселення і заміщення киян донеччанами – це вже навіть не тема. Свого часу донеччани з Росії замістили в Україні населення, що вимерло під час Голодомору. Тепер от вони до Києва дісталися, хоча тут нібито ще є живі та весь світ їх побачив – коли півтора мільйона громадян на народне майданне віче вийшли.
Але ж от «громадські слухання»… Про них часто згадують, коли треба щось у місті таке втнути, що буде корисне для кишень тих, хто це придумав, але може не сподобатися людям, які будуть усе це оплачувати зі своєї кишені. І, щоб крадіжку або пряме знущання «легітимізувати», оголошують «громадські слухання». Моднючий такий, нібито сучасний управлінський «бренд», який дозволяє іноді міським керівникам на всіх нарадах, форумах і конференціях затято вихвалятися, які вони страшенні «прихильники і поборники народної демократії» та без народу не можуть взагалі кроку ступити. Радяться – аж нема часу взагалі щось робити, бо наради ж із народом цілодобово, хай їм грець!
Приблизно так вийшло з «громадськими слуханнями», які мали затвердити не що інше, як підвищення плати за проїзд у міському транспорті. Тема, котра абсолютно вкладається у перелік «життєво важливих для міста», а самі слухання є обов’язковим інструментом самоврядування у демократичному суспільстві. Ну а тариф на проїзд – це таке… Стосується всіх і кожного. Протягом минулого року ця тема виникала не раз. Причому якось так: то там, то сям на сторінках паперових та електронних ЗМІ вигулькувала, під будь-якою публікацією зазвичай виникала не одна сотня коментарів, найуживаніше слово на адресу «ініціаторів» було таке, що й надрукувати соромно. Потім тема зникала, вочевидь, злякавшись самого слова… А влітку забриніла знову і пов’язана була, як не дивно, з розрекламованою міською адміністрацією появою на будівництві довгоочікуваної, легендарної та досі недосяжної троєщинської гілки метрополітену.
І супроводжувалася ця інформація цифрою «5». Тобто саме 5 гривень за одну поїздку буде сплачувати пасажир із Нового 2014 року, оскільки будувати ту «гілку» буде російський інвестор. І, мало того, що руками російських же робітників, ніби своїх у Києві не вистачає, то ще й оцей тариф було названо «інвестиційним». Назва дуже гарна для малограмотних. Бо за нею криється банальна «обдиралівка авансом»: ми, користуючись метрополітеном у 2014 році, маємо вже розпочати розраховуватися за кредит у 2,5 мільярда доларів, який російський «Внешэкономбанк» збирався надати Києву на будівництво цієї злощасної гілки метро.
Але потім в Україні почалася шалена розкрутка майбутнього підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом, а у жовтні звідкись виникла фантастична ідея наших російських «благодійників» змусити Україну визнати їх «міжнародною фінансовою організацією» (майже МВФ, хай тобі…) Тут уже й наші керівники перелякалися, не так самої ідеї, як того, що відтепер цей банк взагалі почне їм у бюджет заглядати! І від того банку відкараскалися. Хоча… У світлі останньої російсько-української кредитної «ламбади» – чи не повернеться ця ідея знову?
Але ми про «громадські слухання». Саме їх закон про місцеве самоврядування в Україні визначає як механізм участі територіальної громади у вирішенні місцевих питань і передбачає, що громада, люди, мають право проводити слухання, заслуховувати звіти керівних осіб, піднімати питання, які стосуються компетенції місцевого самоврядування. Чи багато таких слухань було у Києві? Та не дуже. Хоча відповідні рядки у плані роботи Київради на 2013 рік були, але там щось таке… Ну, наприклад – «Про організацію пасажирських перевезень автобусними маршрутами загального користування». Були такі? На 1-ше півріччя заплановане було. Не було такого? Чи, може, ви не встигли на такий захід? Ну, буває. «Поїзд пішов», як кажуть у народі, будете їздити, як начальство вирішить. До речі, у цьому плані про обговорення громадою майбутнього підвищення тарифів на проїзд у міському транспорті – анічичирк!
«Отже, я маю право?» «Аякже! Маєте!» «Ну, то я можу…» «Ні, не можете, у нас інструкція». От вам і права.
Потім була бурхлива осінь. Пан Попов припинив «агітацію» за 5 гривень, розпочав – про 3 гривні. Мовляв, ну ду-у-у-уже збитковим є наш міський транспорт. І треба йому допомогти, бо ж зарплату нічим платити… Народ на таку «транспортну убогість» не купується, бо дуже добре вміє рахувати гроші. І газети читати. А там, у тих газетах, що не місяць, то про подвиги прокуратури розписується, яка ледь не щомісяця виявляє багатомільйонні крадіжки коштів то у «Метробуді», то у самому метрополітені, а про гроші годі й казати, оскільки за останні три роки «стабільності» вона стабільно злиденна, «підвищення» на 50 гривень щороку, якими пишається влада, викликають де сміх, а де і роздратування…
А потім був Майдан. І, здається, перервано блискучу кар’єру Олександра Попова, на якого з переляку, чи що, звалили провину за побиття студентів у ту пам’ятну ніч, і стало незрозумілим: а хто ж тепер буде ціну на проїзд підвищувати? Хто підпише? Хто затвердить?
Попова немає, дай йому Бог здоров’я після такої підлої «підстави». Пані Герега, яка щосили намагається зграю депутатських «зомбі» презентувати як «живих», навіть якщо й підпише щось, то воно не матиме сили, оскільки зомбі, може, й існують, але вони навіть у голлівудських бойовиках не настільки живі, аби мати право на підпис чого б то не було, що стосується життя київської громади.
То хто підпише рішення, мотивація якого навіть не нитками шита – взагалі якимись шмарклями принайтована? Ну не сприймати ж насправді всерйоз оте набридле «економічно обґрунтоване»! Взагалі іноді складається враження, що наші можновладці, коли виїжджають у відрядження до Європи, аби вивчити там організацію роботи міського громадського транспорту, обмежуються лише послугами пляжного електричного «таксі», оформленого у стилі ретро під який-небудь паровоз часів Ватта. То вони й не встигають осягти, що немає у світі міського громадського транспорту, який би працював на умовах самоокупності. І оця турбота про «економічно обґрунтовані» тарифи – дурість, а тарифи намагаються підвищити лише для того, аби хоч трохи розвантажити державний бюджет, який цього року являє собою звичайнісіньку дірку від бублика. А наступного може й взагалі стати простою діркою, без усілякого бублика, не дивлячись на той самий російський рятівний кредит, яким, здається, наш президент збирається, ніби Христос сімома хлібинами, нагодувати всі бюджетні статті… Отакий вийшов законодавчий тупик.
Звичайно ж, оці міркування автора мають нульову цінність, бо сьогодні в Україні не знайдеш суду, який би сказав, що всі рішення «бункерної Київради» теж мають нульову цінність. Є лише надія, що таке становище – тимчасове. Але ж проїзд! Уже існують три версії його подорожчання: листопадна (не збулася), січнева (накрилася мідними ночвами) і вже так собі якось соромливо, боязко й озираючись запускається у ЗМІ версія про 1 лютого. Та й то з обмовками – нібито 3 гривні будуть платити лише ті громадяни, які транспортними послугами користуються вряди-годи, або ж гості міста, а взагалі-то вартість проїзду не зміниться, якщо ви купите проїзний квиток на місяць, на квартал… Ну, ця картина нам теж знайома, податки он навіть на рік наперед збирають.
І знову ж таки – про «громадські слухання». Виявляється, вони відбулися! Правда, ніхто, як передбачено, за два тижні про це не повідомляв, а журналістів туди не запросили і тих, хто випадково забіг «послухати слухання», не пустили. І протоколів, які мають бути виготовлені за підсумками таких слухань та підписані відповідними керівниками, теж ніхто не бачив. В Інтернеті можна знайти їхні зразки, тобто – якими вони мають бути. Але справжніх, живих – немає… То слухання були чи ні?
А 1 лютого вже близенько. Ось-ось трапиться.
То за скільки поїдемо?
