Киевский метрополитен

<cut> ... сидячи перед компом я маю час для спогадів про бойовий рік перевиборів мера під час якого я змушений був майже не спати, відповідати на дзвінки журналістів і чиновників через кожні 20 секунд у робочий час і раз на півгодини у позаробочий, писати статті у газети під чужими прізвищами, терміново збирати журналістів на різноманітні події, розставляти бабусь і вішати біг-борди готуючи події за участю мера, випитувати у журналістів, що ж вони у мера спитають на черговому брифінгу і т.д.

Найяскравішим моїм враженням в момент коли я прийшов у мерію наприкінці 2007 року була манера спілкування нашого куратора – назвемо його БДЯ – з підлеглими. Чесно кажучи, я не уявляв, що цей усміхнений молодий привітний (з журналістами) чоловік настільки жорсткий у роботі. Коли я був присутнім на нарадах під його головуванням і чув, що він говорить своїм підлеглим (а це люди – професіонали, які пропрацювали у КМДА десятки років і мабуть ще стільки ж працюватимуть після того як ця команда звідси піде) мені хотілося залізти під стіл закрити вуха і забути про все, що почув. «Почему вы этого не сделали? Я же говорил Вам это сделать, Я вас выгоню к чертововй матери, вы не годитесь для этой работы», – такі, а інколи і жорсткіші монологи довелося мені чути у нього в кабінеті. Далеко людина піде, поза сумнівом! У нього все ще попереду. [ Уже пошёл: Басс зламав хребта на Афоні — AMY. ] Справа в тому що час моєї роботи у мерії збігся з виборчою кампанією, а отже питання висвітлення у ЗМІ роботи мерії і особисто мера вийшло чи не на перший план.

Спочатку ми довго планували календар подій на два місяці до виборів, потім по кожній події писали сценарій, тези, статті, які потім з’являлись у провідних газетах. І все це я мусив у БДЯ узгодити. Я це називав процедурою «Что ты написал...» Як правило, подивившись перші два-три речення БДЯ майже завжди говорив одне і те ж: «Что ты написал? Ты что сумасшедший, Я тебя выгоню нафиг, возьму бомжа с улицы – он лучше тебя напишет. Я же тебе говорил...» і далі він починав фактично повторювати те, що вже було написано, вимагаючи негайно переписати. «А почему здесь сто миллионов» – каже, побачивши яку небудь цифру, взяту у фахівців і десять разів перевірену перш ніж вона потрапила у тези. «Напиши 150», – каже БДЯ подумавши. «Но транспортники говорят – 100» – акуратно говорю я. «Слушай, что ты мне паришь, что ты в этом понимаешь. Сказал – напиши 150. Нафиг ты мне нужен, если ты не слушаешь, что я говорю», – каже БДЯ. Спочатку у мене було дике бажання прокрутити йому запис його попередньоъ розмови – я все записував, щоб нічого не пропустити. Але потім зрозумів – це марна праця. Треба просто послухати і зробити як він каже. Це, по-перше збереже нерви, по-друге – а раптом він дійсно знає більше ніж ті, хто нам давав цифри в управлінні, або ж хтось з дівчат помилився коли писав. З цими думками я йшов собі переробляти тези і радів, що все так добре закінчилося.

Фактично щодня я ставив собі питання працюю я тут ще чи вже не працюю? Спілкувався з цього приводу з кадровиками. Вони пояснювали – не звертай уваги. До речі, як я потім дізнавався, висваривши мене по-чорному БДЯ хвалив мене своїм коллегам- заступникам, які потім мені про це розповідали. Один раз я почув від БДЯ як оцінку своєї роботи – «геніально». Це було у день, коли ми організували екшн під умовною назвою «Мер підписує розпорядження про будівництво метро на Троєщину»... Все це відбувалось на вулиці Милославській на кінцевій швидкісного трамвая, однак то вже наступна історія.

Десь 19 травня 2008 року соціологія показала недостатню підтримку Л.М. на Троєщині, тому було вирішено змінити плани і замість чогось там у центральних районах провести широкомасштабну акцію на Троєщині.

Нам було доручено підготувати акцію під умовною назвою «Мер підписує розпорядження про початок будівництва метро на Троєщину». Варто зазначити, що це розпорядження уже було підписане, однак вирішили ще раз підписати його для народу під телекамери і аплодисменти. Це десь 22 травня. Зараз уже не згадаю.

За день до того довелося у терміновому порядку виготовити біг-борд «Метро на Троєщину – до 2011 року – Київська міська державна адміністрація гарантує», серед ночі я писав текст, а дизайнер робив макет буклета, який було вирішено роздавати усім присутнім, звичайно ж тези, сценарій, анонс, список акредитованих ЗМІ – все це треба було зранку надати БДЯ. Процедура «Что ты написал?» увечері пройшла успішно, правда цифра станцій метро, які будуть збудовані до 2012 року у тезах змінилася з 13 до 18. А стосовно буклету, який ми з дизайнером (слава йому, майстру на всі руки Сергію Борисовичу) редагували до першої години ночі і вранці друкували на усіх кольорових принтерах КМДА БДЯ сказав «геніально». Я був щасливий.

Сонячний день розпочався ще й з такої похвали самого БДЯ!!! Але попереду ще було багато випробувань. Надрукувати біг-борд – пів-діла, головне його повісити. Для цього потрібен щит 3 на 6 кран, робітники… Управління реклами морозиться, мені довелось терміново набирати БДЯ. Буквально через 30 секунд після того як я йому розповів про проблему, мені подзвонили з ГУ реклами і бадьорим голосом повідомили, що кран і робітники уже їдуть на Милославську і через 20 хвилин будуть у моєму розпорядженні. До події три години.

Сам я напередодні місце події не оглядав, повірив привезеним фотографіям. Дівчина, яка їздила на огляд не зняла дуже важливу деталь, яку я помітив прибувши на місце за три години до приїзду мера - на будівлі закинутої кінцевої зупинки швидкісного трамвая, біля якої все це мало відбутися, на всю стіну красувалися графіті: свастики, матюки і таке інше. До того ж сміття навколо, одним словом – жах. Район мав би потурбуватися про порядок на цій території заздалегідь, знаючи що сюди приїде мер. Щось не спрацювало, як завжди і я почав дзвонити всім і вся щоб прислали людей, які б тут поприбирали. (Потім, коли почали прибувати журналісти мені знову ж таки довелося дзвонити всім і вся, щоб прибиральники закруглялися. А вони мели і мели, бо їм начальство сказало). А от графіті заклеювати чи замазувати було вже ніколи, тому вирішив що їх заставимо біг-бордом, наметами і бабусями.

Біг-борд повісили швидко – хлопці за 20 хвилин його наклеїли підняли і вчепили до даху будівлі. Правда попередили, що до нього краще не підходити – закріплений «на соплях». Тут почали підтягуватися бабусі – бойовий загін, група підтримки. Вони були добре проінструктовані і одразу почули моє прохання стати на визначені заздалегідь місця.

Завдання полягало у розміщенні прихильників таким чином, щоб і картинка у телевізорах та фотокамерах була пристойна (тобто щоб прапори біг-борд і мера було видно, а сумнівні графіті ніхто не помітив. Водночас, потрібно було простежити, щоб у середовище прихильників не пробралися провокатори (що, до речі, траплялося дуже часто) і не зіпсували все на світі. При всьому цьому я повинен був дотриматись обов’язкової умови — зліва мера не знімати. Це було нелегко, враховуючи 17 телекамер і безліч фотографів.

Якщо з телеоператорами ще можна про щось домовитись, то фотографи це люди які думають лише про себе. У погоні за якісною фотографією фотографу професіоналу все по барабану – збита дитина, поламана вітрина у музеї. А така дрібниця як перекриття об’єктивів телекамер їх взагалі не цікавить. За рік активної роботи я так і не знайшов виходу, як це виправити, як в цих умовах забезпечити нормальні умови для всіх. Єдиний вихід – просто не запрошувати фотографів на події, у яких вони можуть завадити роботі решті журналістів. Звичайно, я розумію завдання фотографа, але можливо все ж таки зважати на решту людей навколо?

Але то таке. Про це далі ще буде. Отже, все готово, доповідаю БДЯ, тут і він підкочує. Його фраза «Это ты хорошо биг-борд поцепил» дає мені зрозуміти, що він задоволений. За кілька хвилин до прибуття мера нарешті привозять штук з тисячу буклетів, які друкувалися на всіх кольорових принтерах КМДА і я їх розсовую бабусям активісткам, щоб вони роздавали усім присутнім.

Встигаю виявити неврівноваженого юнака, який, певно, щось хотів прокричати Л.М. і мостився поближче. Слава богу, я вмовив його трошки відійти і сам прослухав те, що він хотів прокричати меру. Хлопець так старався, що, схоже вдруге вже свою тираду вирішив не повторювати. Якщо коротко, він вважав, що на Троєщину треба вести оптоволоконні кабелі, а потім вже метро, Таких індивідуумів на кожній події було достатньо і я змушений був займатися їх нейтралізацією. Бо якщо щось піде не так, або хтось потім щось не так напише я почую від БДЯ : Это ты виноват…»

Нарешті прибуває мер, далі все за звичним сценарієм – він зачитує наші кров’ю написані тези, урочисто сідає за привезений з КМДА стіл і підписує уже раз підписане ним розпорядження. Бабусі аплодують, фотографи клацають, мер втомлено посміхаєься і від’їздить задоволений.

Журналісти ще пишуть Мірошинкова, бабусь-прихильниць… А я радію, що біг-борд нікому на голову не впав і чекаю, поки всі роз’їздуться, бо треба тепер простежити, щоб біг-борд зняли, однак щоб це сталося вже без присутності журналістів. Яка назло, частина журналістів та ще й ТРК «Київ» ніяк не від’їжджає, записує людей з сусіднього будинку, які воюють з ЖЕКом. Шиплю на вухо журналістці щоб кудись переміщалась у сусідній квартал. Нарешті і остання камера поїхала, я кличу робітників і за півгодини вже ніщо не нагадує про грандіозний екшн під назвою «Метро на Троєщину до 2011 року».

Я до речі був нещодавно на Милославській – там одна з перших замів вручала ключі від квартир. Кінцева зупинка швидкісного трамвая стоїть на тому ж місці і у тому ж стані, тому, думаю, на наступних виборах кандидати в мери знову зможуть її використати. Минулого разу троєщинці повірили – ми були переконливими. Може і наступного разу повірять…

Наступний пост буде присвячений події, яка відбулась буквально перед виборами – урочистому відкриттю станції метро «Червоний хутір».