Автор — Олег Белинский
КИЇВ. XXI СТОЛІТТЯ. ДІАГНОЗ
Багато хто звик сприймати Київ як сучасний мегаполіс із кав’ярнями та ІТ-хабами. Але якщо зняти цей яскравий фасад, ми побачимо руїни того, що колись робило наше місто центром сили — його науково-промислового фундаменту.
До 1990 року Київ був містом «білих халатів» і конструкторських бюро. Навчальні заклади тоді не були місцем отримання «корочки» — вони були частиною замкненого контуру: університет — і далі робота або в науково-дослідних інститутах/КБ, або в дослідному виробництві, або на технологічному заводі. Це було живе середовище: професор КПІ зранку читав лекцію, а вдень ішов у КБ. Студент факультету кібернетики КНУ ім. Шевченка був частиною «воронки», яка вела його до Інституту кібернетики або на «Електронмаш». Київ будував літаки, супутники й техніку.
Сьогодні ми будуємо лише презентації — і це наслідок зміни освіти.
Сьогодні Академія наук у Києві — це не про технології, це про квадратні метри. У лабораторіях, де колись створювали майбутнє, тепер сидять фірмочки-дистриб’ютори. Вони не створюють своє — перепродують західні рішення. Академія перетворилася на вітрину чужих технологій. Це не модернізація. Це капітуляція перед інтелектуальною порожнечею.
Цю порожнечу заповнили «говорящі голови».
У 1990-му економіст займався моделюванням. Сьогодні елітні школи готують спеціалістів із комплаєнсу. Їхнє завдання — не створювати багатство, а стежити, щоб західні кредити розкрадалися «згідно з протоколом». Це підготовка наглядового персоналу для колонії.
Феєричним прикладом імітації стало викладання «урбаністики» у тій же KSE.
Люди, які не знають, як працює опір матеріалів, як прокладені тепломережі і як функціонує міська каналізація на рівні фізики, навчають інших «малювати місто». Бо урбаністика в їхньому виконанні — це розмови про велодоріжки та лавочки там, де під землею згнили труби. Це «карго-культ» європейського дизайну без розуміння інженерного каркаса.
Маємо парадокс: кількість вишів зросла (колишні ПТУ стали «академіями»), але вони плодять «просвічений пролетаріат».
Київ став містом офіціантів. Випускник із дипломом магістра політології йде у сферу обслуговування, бо реального сектору економіки для нього не існує. У дослідницькій сфері доживають віку академіки 80+, чиї креслення вже не здатні прочитати нинішні «комплаєнс-менеджери».
Прогулянка Києвом сьогодні — це екскурсія кладовищем промисловості:
• Завод «Арсенал». Замість унікальної оптики — фуд-холи. Там, де працювали науковці, тепер подають авокадо-тости.
• Завод «Більшовик». Замість машинобудування — ТРЦ «Cosmo Multimall», боулінг і попкорн.
• «Електронмаш». База нашої кібернетики тепер просто ресурс під забудову бетонними «людниками».
• Завод «Радикал». Складна хімія померла, залишивши після себе ртутні плями й занедбані склади.
Освіта нині готує «управлінців без об’єкта», які вміють керувати лише грантами. Але інженера, який має це реалізувати, більше немає.
Інфраструктура Києва — метро, енергомережі, теплотраси — тримається на «атлантах» радянської школи, яким по 65–75 років. Молодь не допущена до цих систем і не мотивована ними. Ми підійшли до межі, коли обслуговувати життєзабезпечення міста буде нікому.
Київ став містом офіціантів і персоналу, що обслуговує чужі системи.
Місто без науки спочатку втрачає складність. Потім — здатність лагодити себе. Потім — здатність жити самостійно.
І жодна презентація про «місто майбутнього» від KSE не замінить втрачений науково-інженерний шар.
Коли згасне світло, «урбаніст» не полагодить проводку — він напише пост про «інклюзивність темряви в сучасному просторі»…


